Вітовський Дмитро Дмитрович

Дмитро Вітовський - військовий міністр ЗУНР, який за одну ніч захопив Львів

Дмитро Вітовський народився 8 листопада 1887 року в селі Медуха (нині Галицький район Івано-Франківської області), загинув у віці 31 року в авіакатастрофі 4 серпня 1919 року під сілезьким містечком Ратибор.

Дмитро Вітовський - перспективний галицький політик часів Габсбурзької монархії, просвітитель, письменник, який став героєм

спочатку Першої світової війни, коли на чолі сотні Легіону Українських Січових Стрільців (УСС) "громив москалів на Карпатському перевалі 1914 р.", утримавши гору Кобила, а 27 червня 1915 року його сотня першою увійшла на вулиці старовинного Галича, над Ратушею якого Виговський, скинувши російський триколор, вивісив жовто-синій прапор, за що згодом отримав догану від австрійського командування;

потім у 1918 р. став одним з організаторів і військовим міністром ЗУНР, коли несподіваним ударом всього за одну ніч на уламках Австро-Угорської імперії, що руйнувалася, зумів зайняти Львів, а потім відстояти його під ударами польських військ. Він з нуля створив Українську Галицьку армію, довівши її чисельність до 100 тис. багнетів, очолив її, отримав ряд видатних перемог, запропонував укласти військовий союз з УНР, а згодом підписав договір з УНР у Фастові.

Він міг стати українським Пілсудським або Маннергеймом, але, на жаль, доля розпорядилася інакше. Він несподівано загинув у віці 31 року в авіакатастрофі 4 серпня 1919 року над Німеччиною, повертаючись з мирної конференції, на якій намагався переконати Антанту в необхідності визнати Україну (а не лише Польщу, Чехословаччину і Югославію) новою державою на карті Європи.

Так само трагічно склалося життя його сина Дмитра, який народився за місяць до смерті батька, що став через 25 років героєм ОУН-УПА, одним з командирів ВО-4 "Говерла" (билася з СРСР до 1954 р.), якого тяжкопораненим захопило, а потім розстріляло НКВС у 1947 р.

Подвиг, який назавжди вписав в історію ім'я сотника Вітовського.

Організація листопадового повстання 1918 р. у Львові, безумовно, стала головною подією в бурхливої ​​діяльності Дмитра Вітовського. На той момент молодому патріоту виповнився лише 31 рік, але йому цілком вистачало знань і рішучості, а головне, авторитету для організації такої сміливої ​​акції. Як згадував один з учасників тих подій Дмитро Паліїв: "Серед української громадськості Вітовський був надзвичайно популярний. Його всі любили і поважали, тому не дивно, що особистість Вітовського всі і всюди пов'язували з визвольним, самостійним рухом. Тільки він один мав усі необхідні якості, щоб стати керівником революції. Популярний, глибокий, прекрасний оратор, чистий характер, відмінний воїн ".

Підготовка повстання. Час для повстання було обрано ідеально. Як мовиться, настав момент - "зараз або ніколи". У Європі стрімко розвалювалися імперії, слідом за Російською "наказали довго жити" Німецька, Османська й Австро-Угорська монархії. На уламках останньої вже тоді почали створюватися незалежні Польща, Чехословаччина, Угорщина та Югославія. Українці не могли і не хотіли залишатися осторонь від цих подій і енергійно взялися за відродження власної державності на галицьких землях. 18 жовтня у Львові заснували Українську Народну Раду для координації зусиль у справі національного відродження. З нею тісно співпрацював Центральний військовий комітет, який в таємниці від всіх готував збройне повстання на західноукраїнських землях. Членами комітету були близько 2000 бійців-українців, які служили в різних частинах австрійської армії в Чернівцях, Перемишлі, Золочеві, Станіславі та Тернополі. Об'єднав і очолив ці розрізнені і неорганізовані сили сотник Легіону УСС Дмитро Вітовський.

УНРада сподівалася на те, що австрійці добровільно передадуть владу в Галичині українцям, але військові не створювали ілюзій з цього приводу і енергійно готувалися взяти владу власними силами. 31 жовтня 1918 року голова австрійської адміністрації генерал Гуйн категорично відмовився передати кермо влади місцевим українцям, в УНРаді вирішили змиритися з цим рішенням і чекати обіцяного Віднем маніфесту. Однак Вітовський категорично заявив: "Якщо ми не візьмемо Львів цієї ночі, то завтра його займуть поляки!".

"Листопадовий чин". Саме так в українській історіографії називають революцію 1918 року в Галичині. І почалася вона в ніч на 1 листопада. Вітовський діяв надзвичайно енергійно:

він наказав усім губернським і повітовим українським комісарам своїми силами брати владу;

командиру УСС Осипу Букшованому було наказано терміново привести війська до Львова;

повітовому комісару в Перемишлі належало зайняти місто і підірвати міст через р. Сян, щоб перешкодити пересуванню польських сил;

в самому Львові було зосереджено 1400 стрільців і 60 старшин, яких поки що було явно недостатньо для захоплення такого великого міста;

з німецьким і австро-угорським гарнізоном міста була досягнута домовленість про нейтралітет.

Протягом однієї ночі українські бійці взяли під контроль Ратушу, намісництво, комендатуру, поліцейські дільниці, вокзал, мости, пошту, військові склади. Вранці 1 листопада на будівлі львівської Ратуші вже майорів жовто-синій прапор. Дмитро Вітовський урочисто оголосив голові УНРади Костю Левицькому, що влада у Львові повністю перейшла до українців. Тоді ж стали надходити повідомлення про перемоги у Збаражі, Тернополі, Коломиї, Станіславові та Бродах.

До вечора поляки схаменулися і зробили спробу відвоювати Львів. Близько 4 тисяч польських бойовиків (а польське населення міста Львова на той час значно перевищувало українське) захопили військові склади і північну частину міста. У розпорядженні Вітовського залишилося всього 650 стрільців, бо більшість українських повстанців, вважаючи справу зробленою, повернулися назад у свої села. До того ж затримувався Легіон УСС, підмоги не було взагалі. Поляки ж укріпилися на вокзалі і продовжували успішне захоплення міста. 5 листопада Дмитро Вітовський був призначений керівництвом УНРади першим державним секретарем військових справ ЗУНР і приступив до створення Української Галицької Армії. Львівський фронт очолив досвідчений полковник УСС Гриць Коссак, а Дмитро Вітовський тепер відповідав за Збройні сили всієї республіки і змушений був постійно перебувати в роз'їздах. Однак його роль у заснуванні ЗУНР і, що більш важливо, в її реальному становленні ніхто в Галичині не забув. Дмитро Вітовський своєю сміливістю, рішучістю і патріотизмом назавжди завоював собі місце в почесному списку героїв українського народу.

Сторінки біографії Дмитра Вітовського.

8 листопада 1887 року в родині збіднілого шляхтича в селі Медуха недалеко від Галича народився Дмитро Вітовський.

Навчався в польській гімназії у м. Станіславі (тепер Івано-Франківськ), вже з юних років захопився соціалістичними ідеями Михайла Драгоманова. Входив до таємного гуртка української молоді.

У 1909 році закінчив службу в австрійській армії, отримавши звання хорунжого.

Навчався у Львівському університеті на факультеті права. Там же став активним членом українського національного руху. Вступив до Української радикальної партії, організовував серед молоді мережу військово-спортивних організацій "Січ".

У 1910 році Вітовський разом з сотнею інших українських студентів був виключений зі Львівського університету за участь у заворушеннях. Однак він все ж закінчив освіту в Ягеллонському університеті у Кракові і став юристом, потім працював адвокатом у Станіславі. У 1911 році робив усе можливе для звільнення з в'язниці Мирослава Січинського, який здійснив терористичний акт проти австрійського намісника графа Анджея Потоцького. Ледве уникнув арешту у 1914 році за організацію акції проти єпископа Г. Хомишина.

З серпня 1914 року Дмитро Вітовський стає одним із засновників Легіону УСС, організовує цілий курінь, постійно виступає з палкими промовами перед стрільцями. З його ініціативи частина українських воїнів відмовилися приймати австрійську присягу і прийняли свою - українську.

З 7 вересня 1914 року Дмитра Вітовського призначили сотником в курені Степана Шухевича. У жовтні 1914 року січові стрільці беруть участь в запеклих боях на карпатських перевалах. Про один з таких боїв на горі Кобила сам Д. Вітовський з гордістю писав: "Мої хлопці відбивають наступ москалів, як старі вояки... Ідуть на багнети сміливо і безстрашно".

16 жовтня 1914 року сотня Вітовського однією з перших увірвалася у звільнений від російських військ Дрогобич.

1-2 травня 1915 року сотня Дмитра Вітовського проявила себе в боях за гору Маківка, де Легіон УСС здобув собі безсмертну славу. Про ті страшні бої сам Вітовський потім згадував: "...здавалося, гора рухається, дихає пеклом... Це був третій день московського наступу на Маківку. Зійшлися дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму. Інша відповіла: за всяку ціну не віддам!".

27 червня 1915 року сотня Вітовського першою увійшла на вулиці старовинного Галича. Сам сотник став комендантом міста і вивісив над Ратушею жовто-синій прапор, за що згодом отримав догану від австрійського командування.

Після найтяжчих боїв осені 1915 року Дмитро Вітовський через поранення ноги був переведений в резерв. Активно займається організацією українських шкіл на відвойованій у росіян Волині. Організував 46 шкіл, в яких навчалося понад 800 українських юнаків та дівчат. Також Вітовський активно займається допомогою українським біженцям, допомагає у підготовці нового поповнення УСС.

У березні-квітні 1918 року сотник Вітовський був референтом при штабі 25 австрійського корпусу генерала Гофмана, який увійшов в Україну на прохання керівництва УНР. Однак за висловлювання на захист українського селянства, яке повставало проти окупантів, Д. Вітовського терміново перевели до Чернівців.

Після організації листопадового повстання 1918 року у Львові та призначення командиром УГА авторитет Дмитра Вітовського набагато виріс. Саме він одним з перших членів уряду ЗУНР запропонував укласти військовий союз з УНР, а згодом підписав договір у Фастові.

Вітовський створив Державний військовий секретаріат ЗУНР, запрошував на службу в УГА талановитих офіцерів як австрійської (генерали А. Кравс, А. Вольф, А. Бізанц, А. Шлесер, К. Гофман), так і російської армії (М. Омелянович-Павленко, В. Гембачев, А. Греков, Є. Мишковський). Збільшив чисельність УГА до 100 тисяч бійців і 1400 офіцерів.

22 січня 1919 року Д. Вітовський був серед представників делегації ЗУНР на підписанні Акту злуки з УНР на Софіївській площі в Києві. У зверненні до воїнів УГА він писав: "Повідомляємо вам велике слово: вчора впала межа між українськими землями, і з учорашнього дня ми всі вже громадяни однієї великої Народної Республіки!".

У квітні-травні 1919 року полковник Вітовський бере участь у дипломатичній місії в Парижі, де, використовуючи все своє красномовство, намагається переконати представників Антанти в проведенні демаркаційної лінії в Галичині, проте, на жаль, марно. Франція зробила однозначну ставку на створення сильної незалежної Польської республіки, у складі якої бачила і Східну Галичину. Вітовський намагався пояснювати позицію ЗУНР В. Вільсону (президенту США), Ж. Клемансо (президенту Франції), Д. Ллойд-Джорджу (прем'єр Великобританії), але розуміння не знайшов.

4 серпня 1919 року, повертаючись з Німеччини в Україну на одному з новітніх німецьких літаків, Дмитро Вітовський загинув. За повідомленнями очевидців, в небі стався потужний вибух, і охоплений полум'ям літак впав з великої висоти на землю. Перший командувач УГА був похований на кладовищі Гуґенотів у Берліні.

Цікаві факти про Дмитра Вітовського: син, гідний батька

Велично і трагічно склалося життя сина знаменитого полковника, народженого за місяць до смерті батька і названого на його честь. Ще студентом він приєднався до ОУН.

У 1940 році юний Дмитро був мобілізований до Червоної армії і відправлений вчитися у військово-повітряне училище в м. Енгельс. У червні 1941 року, напередодні нападу Німеччини на СРСР, молодий офіцер приїжджає у відпустку до рідного Львова, а після початку війни вже не повертається у свою частину. Спочатку бере участь у підпільній роботі ОУН, а з 1943 року приєднується до УПА, якій були потрібні досвідчені командири.

Був автором дисциплінарного статуту УПА, командиром військової жандармерії УПА в Станіславському окрузі, викладав в одній зі старшинських шкіл УПА. 28 березня 1946 року загін під командуванням Д. Вітовського-молодшого потрапив у засідку НКВС. Перебуваючи в оточенні, син військового міністра ЗУНР вирішив покінчити життя самогубством і вистрілив собі в голову. Однак його тяжкопораненим все-таки вдалося захопити чекістам у полон.

У тюремній лікарні в Станіславі 27-річного партизана вилікували тільки для того, щоб судити. 4 лютого 1947 військовий трибунал Київського округу виніс вирок у справі молодого Дмитра Вітовського, засудивши його до вищої міри покарання - розстрілу. Так гідно син продовжив справу свого героїчного батька, ставши на шлях національно-визвольної боротьби і пожертвувавши своїм життям заради цієї мети.

Історична пам'ять про Дмитра Вітовського.

Першому командувачу УГА встановлені пам'ятники в селах Брошнів-Осада, Підгороддя і Медуха (Івано-Франковська область.).

Його ім'ям названо вулиці у Львові та Івано-Франківську.

Дмитро Вітовський в соціальних мережах.

Проаналізувавши найпопулярніші соціальні мережі Facebook, "Однокласники", "Вконтакте" і відеохостинг Youtube, можна зробити наступні висновки:

у "Вконтакте" не знайдено спільнот Дмитра Вітовського;

в "Однокласниках" ok.ru, не знайдено груп Дмитра Вітовського;

В соціальній мережі Facebook знайдена сторінка Дмитра Вітовського:

Youtube на тему "ЗУНР" знаходить 2130 відповідей:

Як часто користувачі Яндекса з України шукають інформацію про Дмитра Вітовського?

Для аналізу популярності запиту "Дмитро Вітовський" використовуємо сервіс пошукової системи Яндекс wordstat.yandex, виходячи з якого, можна зробити висновок, що станом на 19 грудня 2015 року кількість запитів за місяць склала 129, що чітко видно на скрині:

За період з кінця 2014 р. найбільшу кількість запитів зареєстровано в лютому 2014 р. - 149 запитів: