Петров Василь Степанович

Василь Петров: українець, який втратив обидві руки, став двічі Героєм Радянського Союзу

Петров Василь Степанович народився 22 липня 1922 в с. Дмитрівка, що в Запорізькій області (Україна), помер 15 квітня 2003 року в Києві. Генерал-полковник, кандидат військових наук, заступник командувача ракетними військами і артилерією Головного командування Сухопутних військ Збройних сил України, двічі Герой Радянського Союзу.

Три подвигу Василя Петрова.

Про подвиг Олексія Маресьєва знав весь Радянський Союз завдяки книзі Бориса Польового "Повість про справжню людину", яка увійшла до шкільної програми. Хоробрий льотчик через важке поранення в квітні 1942 був збитий, втратив обидві ноги, але, незважаючи на інвалідність, повернувся в небо і, літаючи з протезами, збив 7 літаків супротивника до тих чотирьох, над якими здобув перемогу ще до поранення. Заслужений і шанований усіма Герой Радянського Союзу.

Про подвиг українця-артилериста Василя Степановича Петрова, який втратив обидві руки в битві при форсуванні Дніпра восени 1943 р., але повернувся в стрій і отримав другу зірку Героя, мало кому відомо й донині. Мало того, за даними Вікіпедії, знайомі і однополчани Василя Петрова багато разів і безуспішно намагалися розповісти про його подвиг, просили написати книгу про нього того ж Бориса Польового, Михайла Шолохова, Олеся Гончара, але дивним чином всі листи до високоповажних письменників після війни так і залишилися без очікуваної відповіді.

Перший подвиг капітана Василя Петрова був відзначений командуванням за форсування Дніпра 1 жовтня 1943, коли під його командуванням 2 артилерійські батареї захопили на правому березі плацдарм і втримали його, відбивши 4 танкові атаки противника. Петров був важко поранений, в госпіталі лікарі ампутували обидві руки. Як було написано в нагородному листі на поданні до звання Героя, підрозділ "вогнем своїх гармат знищив до 3 батальйонів ворожої піхоти, 12 артилерійських і мінометних батарей, підбив 19 німецьких танків". Як і Маресьєв, Василь Петров через рік госпіталів домігся відправки на фронт в грудні 1944 року, ставши командиром 248-го гвардійського винищувально-протитанкового артилерійського полку (52-а армія, 1-й Український фронт).

Другий подвиг майор Василь Петров звершив в боях на Одерському плацдармі, де його полк відбив 5 контратак противника, утримавши плацдарм і переправу до нього, знищивши 9 танків і понад 180 солдатів і офіцерів. Василь Петров 27 квітня 1945 (за 12 днів до перемоги) був знову важко поранений і про другу Зірку Героя дізнався лише на лікарняному ліжку.

Третій подвиг Василя Петрова можна назвати післявоєнним: він продовжив службу у ЗС, одночасно закінчив Львівський держуніверситет імені Івана Франка (1954), став кандидатом військових наук, заступником начальника ракетних військ і артилерії Прикарпатського військового округу, а в незалежній Україні генерал-полковник В. С. Петров довічно залишився на військовій службі у Збройних силах України, займаючи посаду заступника командувача ракетними військами і артилерією Головного командування Сухопутних військ Збройних сил України.

Цікаве про Василя Петрова.

Вже за часів незалежної України Василю Петрову довелося лягти в госпіталь. За час, який він там провів, будинок по вулиці Басейній, в якому жив герой, розпродали приватникам. Його особисті речі, а також архів бойового офіцера просто викинули на смітник для того, щоб з генеральської квартири зробити музей Голди Меїр, колишнього прем'єр-міністра Ізраїлю, яка в часи своєї молодості також жила в цьому будинку. Після того, як Василь Петров виписався з госпіталю, він до кінця своїх днів проживав у заміському будинку;

всього лише за кілька днів до перемоги Червоної Армії над фашистською Німеччиною Василь Петров врятував життя людині, яка раніше стріляла у нього. Про це журналістам розповідав сам герой в одному із своїх останніх інтерв'ю. “Це сталося в Німеччині, за кілька днів до того, як наші встановили стяг Перемоги над Рейхстагом. Я був поранений, від сильної втрати крові втрачав свідомість, але наказ - оточити район і затримати того, хто стріляв - віддати встиг. Коли у полонених запитали, хто стріляв, з ряду вийшов унтер-офіцер. Його звали (досі пам'ятаю) Пауль Імлер. Всі мої підлеглі сходилися на думці, що пощади і прощення йому бути не може. Останнє слово залишалося за мною. Я покликав майора Алексєєва і сказав: “Ніяких розстрілів! Наказую вам зараз же посадити цю людину в бронетранспортер, вивезти за лінію зіткнення військ і відпустити з миром”. Своє рішення він мотивував тим, що результат війни на той час був і так вирішений, а смерть цього хлопця нічого не могла змінити;

радянський офіцер втратив обидві руки у віці 22 років. Спочатку йому здавалося, що життя на цьому скінчилося. Він багато курив і думав, як бути далі. Але в якийсь момент Василь Петров зрозумів, що хоч тепер він і без рук, але здатність керувати боєм і почуття власної гідності все-таки зберіг. Тому він дуже швидко взяв себе в руки, і навіть навчився писати. “У госпіталь мені приходила величезна кількість листів. Відповісти на всі було просто фізично неможливо. І все ж я намагався по можливості писати відповіді, диктуючи їх своєму ад'ютантові Павлову. А пізніше мені захотілося вести листування самостійно. Спершу навчився писати своє прізвище, потім - військове звання. І після трьох-чотирьох місяців невпинних тренувань я вже міг похвалитися першими результатами. Дальше більше. До речі, і мемуари, і дисертацію я писав сам. А це сотні, тисячі сторінок рукописного тексту”.

Нагороди Василя Петрова.

24 грудня 1943 і 27 червня 1945 року - Герой Радянського Союзу;

два ордени Леніна;

два ордени “Золота Зірка”;

8 січня 1980 - Орден Жовтневої революції;

7 квітня 1945 - Орден Червоного прапора;

11 березня 1985 року - Орден Вітчизняної війни I ступеня;

5 квітня 1942, 4 жовтня 1943 і 30 грудня 1956 року - три ордени Червоної зірки;

9 травня 1945 року - Медаль “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр .”;

Орден Дружби (Російська Федерація);

14 жовтня 1999 року - орден Богдана Хмельницького III ступеня;

14 жовтня 1999 року - медаль “Захиснику Вітчизни”;

орден військовий “Віртуті Мілітарі” V класу (Польща);

“Чехословацький Військовий хрест 1939-1945 років”.

Біографія Василя Петрова.

1939 рік - закінчив середню школу у Нововасилівці, Мелітопольським міським військкоматом Запорізької області призваний на службу до Червоної Армії;

1941 рік - закінчив артилерійське училище в Сумах, служив у 92-му окремому артилерійському дивізіоні у Володимирі-Волинському;

з червня 1941 року брав участь у Великій Вітчизняній війні на Південному, Воронезькому і 1-му Українському фронтах;

1943 року - був важко поранений. Втратив обидві руки;

грудень 1944 року - повернувся у діючу армію в артилерію;

27 квітня 1945 - знову важко поранений;

після закінчення війни працював у Збройних силах;

з 1945 року - член ВКП (б)/КПРС;

1954 рік - закінчив Львівський державний університет. Кандидат військових наук;

після розвалу СРСР продовжив службу в Українській Армії;

1994 рік - відповідно до Указу президента України довічно залишено на військовій службі в Збройних силах України. Займав пост заступника командувача ракетними військами і артилерією Головного командування Сухопутних військ Збройних сил України. Займався активною військовою, науковою та громадською діяльністю.

15 квітня 2003 року Василь Степанович Петров помер. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Увічнення пам'яті Василя Петрова.

1978 рік - Почесний громадянин міста Лебедин Сумської області (Україна);

бронзове погруддя у Тамбові;

меморіальна дошка в Сумах, на фасаді будівлі головного корпусу колишнього Сумського вищого артилерійського командного училища, в якому навчався Василь Петров;

22 липня 2010 року - 55-й окремій артилерійській Будапештській орденів Червоного Прапора, Богдана Хмельницького та Олександра Невського бригаді Збройних сил України присвоєно почесне найменування “імені двічі Героя Радянського Союзу генерал-полковника Василя Петрова”;

7 травня 2012 року в Києві на вулиці Кутузова встановлено ​​меморіальну дошку на фасаді будінку, в якому з 1975 по 2003 рік проживав Василь Петров;

20 вересня 2012 року у школі № 1 “Азимут” у Приазовському Токмаку відкрито погруддя Василя Петрова. Відкриття було пов'язано з тим, що в цей день 69 років тому воїни Радянської Армії у важких боях з німецько-фашистськими загарбниками звільнили цей населений пункт.

Як часто користувачі Яндекса з України шукають інформацію про Василя Петрова в пошуковій системі?

Як видно з фото, користувачі пошукової системи Яндекс у вересні 2015 цікавилися запитом "Василь Петров" 172 рази.

А за іншим графіком можна простежити, як змінювався інтерес користувачів Яндекса до запиту "Василь Петров" за останні два роки:

найвищий інтерес до даного запиту був зафіксований у січні 2014 (близько 2,5 тисячі запитів);

найменше інтересу було проявлено у серпні 2014 (близько 70 запитів).