Піпський Григорій

Григорій Піпський - 20-річний герой бою під Крутами, розстріляний більшовиками

Григорій Піпський (народився у 1898 р. в с. Мальговичі на Старосамбірщині, загинув 16 (29) січня 1918 р. на станції Крути) - 20-річний патріот України, розстріляний більшовиками за участь у бою під Крутами. Він, потрапивши в полон, не просив про помилування, а прямо в обличчя розстрільній команді червоногвардійців заспівав рядки українського гімну. Почувши "Ще не вмерла України ні слава, ні воля!", інші засуджені підхопили пісню, чим розлютили своїх катів. 27 молодих українців, гімназистів та студентів, розстріляли 29 січня 1918 р. прямо серед засніженого поля, а місцевим селянам суворо заборонили ховати їх тіла, віддавши їх на поталу хижакам.

Тільки навесні, коли зійшов сніг, а червоні були вигнані з України, тіла юних мучеників вдалося знайти. Їх урочисто поховали в Києві на Аскольдовій могилі. Серед тисяч киян, які вийшли проводити в останню путь героїв Крут, не було рідних галичанина Григорія Піпського, однак за труною юнака у скорботній ході йшли родичі його друга Ігоря Ткаченка. Саме вони змогли впізнати загиблого юнака, на чиєму тілі налічувалося більше десятка поранень від куль і ударів багнетів.

Бій під Крутами 29 січня 1918 р. став для українців таким же подвигом, як і захист Донецького аеропорту у 2014-2015 рр. Занадто багато виявилося історичних паралелей: революція, ейфорія народу і... удар у спину у вигляді "гібридної війни" сусідньої держави, яка під виглядом "громадянської війни" спочатку проголосила Харків столицею "Радянської України", потім прислала на бронепоїздах з Балтики і Москви "українські пролетарські полки" (загони червоногвардійців) під командуванням лівого есера підполковника Муравйова та Антонова-Овсієнка для окупації решти України і жорсткого придушення будь-якого національного опору.

Частина населення України хотіла спочатку залишитися осторонь, а її молоді (фактично старі царські) ЗС без бою здавали більшовикам під дулами гармат бронепоїздів свої гарнізони і міста (Полтава, Ніжин, Чернігів, Кролевець). Протверезіння і жах від більшовиків прийшли потім, коли, наприклад, у Полтаві Муравйов наказав розстріляти 98 юнкерів, взяти заручників і ... розігнати місцеву раду робітничих депутатів, яка виступила проти терору у власному місті. Як ще Муравйов повинен бути пояснити українцям Полтави, "хто в домі господар» - не маріонеткові ж ради з жителів міста?

А в січні 1918 р. незалежність України спробували врятувати такі ж добровольчі батальйони, як і 96 років по тому, один з яких, чисельністю від 420 до 600 багнетів, з юнкерів 1-ї Української військової школи, студентів та гімназистів з 1-ї сотні Студентського куреня і місцевих добровольців з 16 кулеметами і одною гарматою зупинив 5 (10) тис. загін Муравйова з бронепоїздом біля станції Крути, знищивши не менше 300 червоноармійців.

Що було потім? Подвиг і зрада завжди йдуть поруч. За словами колишнього голови Генерального секретаріату Центральної Ради УНР Дмитра Дорошенка, командування українського загону, що перебувало в поїзді, бачачи співвідношення сил, "поспішило дати сигнал до від'їзду і не залишилося ні на хвилину, щоб захопити з собою когось з бігучих... Шлях на Київ був тепер абсолютно відкритий". Так і загинув Григорій Піпський і ще 29 його побратимів. Як писав Павло Тичина

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…

Загін Муравйова захопив Київ, де влаштував червоний терор, наказавши "нещадно знищити в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і ворогів революції", наклав п'ятимільйонну контрибуцію на населення ("на утримання червоної армії") і знищив близько 5 тис. жителів міста. Муравйов не приховував, що ненавидить українців, вважаючи їх "зрадниками-мазепинцями", а майбутнє Києва бачив "у великій і нероздільній Росії". Від Муравйова були в шоці навіть члени "радянського уряду України", які переїхали з Харкова до Києва, що попросили Леніна "прибрати бандита". Ленін вирішив Муравйова відправити... на Кавказ, але у відповідь отримав ультиматум від Шаумяна, що ще раз доводить, що Муравйов чітко виконував вказівки з Москви.

Українська влада повернулася до Києва через 2 місяці завдяки Австро-Угорщини та Німеччині, які ввели свої війська до Києва за умовами Брестського миру і поставили гетьманом України Павла Скоропадського.

Перша українсько-більшовицька війна і битва під Крутами.

Історія тієї першої українсько-більшовицької війни 1918 р. сповнена величних і трагічних моментів. Взагалі, вона дуже багато в чому схожа з подіями, що вибухнули в Україні через століття - у 2013-2015 рр. Не випадково ж в сучасній українській історіографії вторгнення з Росії більшовицьких бойовиків Антонова-Овсієнка все частіше називають першою "гібридної війною". Тоді, як і в сучасній Україні, за народною революцією і душевним піднесенням, яке її супроводжувало, прийшла руйнівна і жорстока війна, що забрала кращих синів нашого народу. Багато з них, за віком зовсім ще діти, повіривши ідеалам революції, пішли добровольцями на фронт. Учень 7 класу 2-ї Української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства Григорій Піпський був одним з тих, хто відгукнувся на заклик Центральної Ради і вступив до студентського батальйону, що втратив багатьох своїх бійців в тому пам'ятному бою під Крутами.

4 січня 1918 р. радянський уряд України, створений напередодні у Харкові, офіційно оголосив війну Українській Народній Республіці. Командувач українськими червоногвардійцями В. А. Антонов-Овсієнко (другу частину прізвища він узяв собі безпосередньо перед вторгненням для додання "українськості") зібрав близько 10 000 бійців для наступу на Київ з метою скинення Центральної Ради та Генерального секретаріату. Серед червоних переважали загони, сформовані безпосередньо в Росії, але була і значна кількість пролетарів з українських промислових міст. Справа в тому, що, оскільки УНР не запровадила окремого громадянства, з формальної точки зору всі колишні російські піддані і раніше вважалися співвітчизниками. Безліч етнічних українців билися по обидві сторони фронту де-небудь на Уралі або в Сибіру, ​​в той час як вихідці з внутрішніх російських губерній активно воювали в українських степах. Однак більшість загонів Антонова-Овсієнка сформувалася на території Курської та Воронезької губерній, і це незаперечний факт.

Більшовицькі війська, швидко захопивши Лівобережжя, рухалися до столиці УНР по двом залізничним магістралям - Полтавській та Чернігівській. 6 січня 1918 р. обидві червоні армії (Муравйова та Єгорова) зустрілися в Полтаві, при цьому частини УНР здали губернський центр без бою - на вулицях міста загинув тільки один червоногвардієць. 7 січня близько трьох тисяч муравйовців взяли містечко Констянтиновоград, розгромивши український гарнізон, який налічував до 500 бійців. Однак після цього звитяжний марш на Київ загальмувався, але не з причини лютого опору військ головного отамана Симона Петлюри, а, скоріше, через нерішучість Михайла Муравйова. Колишнього жандармського полковника і нинішнього есера турбувала легкість, з якою більшовицькі війська просувалися вглиб України. Червоний командарм побоювався потрапити в пастку, до нього доходили відомості, що в районі Києва зосереджені основні сили УНР, що налічують до 100 000 багнетів. Війська дійсно стягувалися до столиці, проте зовсім не для підготовки рішучого контрудару. Навпаки, Центральній Раді насилу вдавалося підтримувати порядок у Києві, де очікувалося масове повстання заводських робітників.

Муравйов же якийсь час вів себе вкрай нерішуче. Він постійно просив підкріплень, пропонував відступити з Полтави назад до Харкова і навіть розібрати залізничні шляхи, що з'єднують Полтаву з Києвом. Поки командувач розмірковував, його війська влаштували в захоплених містах червоний терор, залякуючи місцеве населення. У захопленій Полтаві озвірілий Муравйов наказав розстріляти всіх полонених юнкерів (курсантів військового училища) разом з офіцерами. Тоді було вбито 98 осіб. Навіть більшовицька рада робітників міста Полтави зверталася до Муравйова з вимогою навести порядок у частинах і припинити репресії. У відповідь "червоний диктатор" розігнав місцеві ради, створивши лояльний собі ревком.

Однак зміцнити дисципліну в армії можна було тільки одним способом - змусивши її рухатися вперед. 9-10 січня 1918 р. червоногвардійці взяли Конотоп та Кролевець, при цьому близько 1 000 солдатів УНР здалися їм у полон без жодного опору. Взагалі петлюрівці в цей час демонстрували стійке небажання битися: наприклад, частини, що стояли в Ніжині та Чернігові, взагалі оголосили про свій нейтралітет. Після 10 січня в руках більшовиків була майже половина України: Харківщина, Полтавщина, Донбас, Катеринославщина, Чернігівщина, Сумщина. Війська Муравйова тепер твердо взяли курс на Київ, і, без особливих зусиль долаючи неорганізований опір гайдамаків (так більшовики називали всіх без розбору солдатів УНР, оскільки одним з найбільш боєздатних підрозділів залишався Гайдамацький кіш Слобідської України, створений військовим міністром Симоном Петлюрою) на окремих залізничних станціях, наближалися до столиці. До речі, саме Муравйов запропонував і здійснив концепцію т. з. "ешелонної війни", тобто війни за залізничні станції. Не дотримуючись ніякої лінії фронту, війська на ешелонах просувалися в потрібному напрямку, захоплюючи ключові транспортні вузли. Ця тактика надалі стала характерною рисою Громадянської війни 1918-1920 рр. Також ставка робилася на посилену пропаганду в тилу противника з метою підняття там повстань. Уряд і армія молодої Української республіки виявилися не готові до такої війни.

13 січня 1918 р. повсталі робітники захопили Одесу. Після тижня запеклих боїв на вулицях міста пролетарі і матроси зуміли перемогти трьохтисячний загін військ УНР. 15 січня 1918 р. більшовики і анархісти захопили Єлизаветград, підпорядковані Центральній Раді загони вільних козаків і юнкерів були роззброєні. У ці ж дні пали Миколаїв і Херсон, Центральна Рада, таким чином, втратила весь південь України.

Після взяття важливого залізничного вузла Бахмач шлях на Київ був відкритий і з північного сходу. Чотири червоні армії - Муравйова, Єгорова, Берзіна та Кудинського, загальна чисельність яких доходила до 15 000 чоловік, готові були йти на столицю України. Захищати ж Центральну Раду виявилося практично нікому, одним з найбільш боєздатних підрозділів УНР залишався Гайдамацький кіш Слобідської України під керівництвом отамана Симона Петлюри. Силами 1400 бійців при 8 гарматах він хотів зупинити просування червоних на Полтавському напрямку. Інший боєздатний загін - Легіон Українських січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем - підтримував порядок у столиці. Прикривати Київ на Чернігівському напрямку повинен був зведений загін, що складався з сотні студентів і гімназистів, групи юнкерів, так званого "Куреня смерті" і незначного числа вільних козаків, загальною чисельністю в 450 багнетів. На озброєнні цього загону були одна гармата і 16 кулеметів. Більшість бійців були необстріляними ідеалістами без всякого бойового досвіду. По суті, завданням молодих патріотів було, по можливості, затримати наступ червоних.

Як згадував згодом голова Генерального секретаріату Центральної Ради Дмитро Дорошенко: "Коли з боку Бахмачу і Чернігова рушили на Київ більшовицькі ешелони, уряд не міг послати для відсічі ані єдиної військової частини. Тоді зібрали нашвидкуруч загін зі студентів і гімназистів старших класів і кинули їх - буквально на забій - назустріч прекрасно збройним і численним силам більшовиків. Нещасну молодь довезли до станції Крути і висадили тут на "позиції". В той час, коли хлопці (які у більшості не тримали ніколи в руках рушниці) безстрашно виступили проти більшовицьких загонів, що насувалися, начальство їх, група офіцерів, залишилася в потягу і влаштувала тут пиятику у вагонах; більшовики без зусиль розбили загін молоді і погнали його до станції. Побачивши небезпеку, ті, що знаходилися в потягу, поспішили дати сигнал до від'їзду, не залишившись ні на хвилину, щоб захопити з собою когось з бігучих... Шлях на Київ був тепер абсолютно відкритий”.

16 (29) січня 1918 р. на залізничній станції Крути, що між Ніжином і Бахмачем, відбувся бій. Прямо "з коліс" українські бійці вступили в бій, у них навіть не було часу як слід окопатися. 5 000 червоногвардійців і революційних матросів в першому ж зіткненні розгромили загін захисників Центральної Ради, при цьому серед тих, хто оборонявся, загинуло 150 осіб (у тому числі близько 30 полонених, яких червоні розстріляли). Червоні втратили набагато більше. Зараз поширена цифра у три тисячі загиблих більшовиків, але вона явно перебільшена. Бій тривав всього 3 години, і недосвідчені вояки УНР не могли знищити 60% наступаючих червоноармійців, що мали явну перевагу у вогневій силі. Однак втрати муравйовців, вочевидь, були дійсно високі. Не випадково один із червоних командирів на прізвище Єгор Попов наказав розстріляти всю розвідувальну чету (взвод), яка заблукала в степу і вийшла до станції Крути вже після бою. Саме в ній і служив Григорій Піпський, який разом зі своїми бойовими побратимами гордо зустрів смерть, заспівавши гімн України.

Досить значна частина студентів, юнкерів і козаків відступила з поля бою і згодом була спрямована Петлюрою в Київ для придушення повстання робітників на заводі "Арсенал". Втім, це вже не могло змінити ситуацію. Нечисленні бойові частини УНР танули на очах: ​​у Броварах полк імені Наливайка несподівано підняв червоний прапор, маючи намір не пропустити петлюрівців до Києва. Однак 150 гайдамаків, що оточили казарми полку, зуміли швидко роззброїти 1300 бунтівників. У них було вилучено 8 гармат і 75 кулеметів. Безліч гвинтівок і патронів, які вже важко було вивезти, січовики облили бензином і підпалили.

З 15 по 22 січня 1918 року в Києві йшли кровопролитні бої між збройними загонами УНР і повсталими робітниками міста. Обидві сторони зазнали великих втрат: петлюрівці втратили близько 300 солдатів убитими і 600 пораненими, більшовицькі повстанці - 450 убитими (з них 50 були розстріляні на місці полону) і 700 пораненими. Повстання було остаточно придушено 22 січня 1918 р., і в цей же день семитисячна армія Муравйова (25 гармат, 2 бронепоїзди і 3 броньовики) підійшла до околиць Києва, легко захопивши робочі передмістя. Захисників Центральної Ради в Києві було не більше 1700 чоловік при 17 гарматах. Головнокомандувач червоними військами Муравйов віддав наказ "нещадно знищувати в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". Напередодні штурму по українській столиці було випущено (!) 15 000 снарядів.

Вранці 23 січня почався штурм Києва. Особливо запеклі бої йшли у Ланцюгового та Залізничного мостів через Дніпро. Наступаючі армії Єгорова та Берзіна зіткнулися там з лютим опором українських військ. Червоний бронепоїзд матроса Полупанова, який вже прорвався в місто, незабаром теж змушений був відійти. Тоді червоні кавалеристи Примакова, по льоду перейшовши Дніпро, зуміли увірватися на Поділ і втриматися там. По Києву безперестанку била червона артилерія, від прямого попадання згорів особняк голови Центральної Ради Михайла Грушевського. Сам Муравйов згодом зізнавався, що в його армії використовували навіть заборонені снаряди з отруйними газами. Постійні атаки поступово приносили результат: територія, підконтрольна військам Петлюри, зменшувалась з кожним днем. До 25 січня вояки УНР все ще утримували Хрещатик, Бібіковський бульвар та Брест-Литовське шосе - єдиний шлях до відступу. У цей день почалася евакуація чиновників республіки і залишків військ з міста. Гайдамаки Петлюри, полк імені Дорошенка та офіцерський загін полковника Болбочана прикривали відступ. Увечері 26 січня залишкам захисників вдалося вирватися з Києва. Відступаючих ніхто не переслідував: червоні були зайняті роззброєнням нейтральних полків і придушенням останніх осередків опору.

Після захоплення Києва революційні солдати і матроси влаштували в місті з мовчазної згоди командувача справжній терор. За кілька днів були вбиті тисячі киян. Тіла розстріляних людей лежали прямо на вулицях, у парках. Переможці полювали за усіма, хто нагадував їм буржуя, офіцера або петлюрівця. В цей же час Муравйов доповідав Леніну: "Повідомляю, дорогий Володимир Ілліч, що порядок в Києві відновлений...". Проти дій кривавого командарма різко виступали як члени уряду Радянської України, наприклад, Юрій Коцюбинський, так і його безпосередні підлеглі, наприклад, Віталій Примаков. Армія Михайла Муравйова, який вважав себе корисним маршалом, після взяття Києва стрімко розпадалася: переможці дезертирували цілими полками. Зрештою Ленін наказав вивести ці загони, які втратили всяку боєздатність, з Києва і відправити їх в район Придністров'я, битися з румунами.

Увічнення пам'яті героїв Крут.

У березні 1918 року, коли влада УНР була відновлена ​​в Києві, трагедія під Крутами стала предметом спекуляцій з боку як представників Центральної Ради, так і їхніх політичних супротивників. Останні звинувачували М. Грушевського, С. Петлюру та інших у тому, що ті "ховалися за спинами" вчорашніх школярів, яких послали на вірну загибель. Одна з опозиційних газет писала 16 березня 1918 р.: “В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді… Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді. Узброївши на скору руку ці жертви урядової легковажності, без жодної військової підготовки одправила їх в Крути…". Самі ж діячі Центральної Ради вирішили максимально героїзувати подвиг "крутян", створивши з тих подій новий національно-патріотичний міф. 19 березня були організовані урочисті похорони загиблих під Крутами бійців. На жалобній церемонії виступив голова Центральної Ради Михайло Грушевський, який сказав: "От у сій хвилі, коли провозяться їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак росiйської власти над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістьдесят з верхом літ. Видко, можливість його здерти не давалась даремно, видко, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили сі молоді герої, котрих ми проважаємо".

У радянські часи українських вояків, полеглих у бою під Крутами, розглядали як зрадників і ворогів УРСР. На місці поховання героїв розбили парк. Пізніше, після Другої світової війни, тут поховали радянських воїнів, полеглих при визволенні Києва.

Вперше про увічнення пам'яті українських студентів, загиблих за УНР, заговорили у 1990-х роках, коли Народний Рух України встановив на Аскольдовій могилі дерев'яний хрест.

Тоді ж з'явилися плани побудувати великий монумент в самих Крутах. І тільки у 2000 році архітектор Володимир Павленко серйозно почав займатися проектуванням пам'ятника.

У 2006 р. Меморіал пам'яті героїв Крут на залізничній станції Крути був відкритий. Меморіальний комплекс, створений архітектором Анатолієм Гайдамакою, який складається з великої пагорба висотою 7 метрів, на вершині якого встановлено 10-метрову червону колону. Вона повинна нагадувати про такі ж колони Київського Університету, в якому навчалася більшість студентів, убитих більшовиками під Крутами. Поруч з пагорбом побудована каплиця, а також недалеко від поминального кургану викопано невелике озеро у формі хреста.

У 2008 році, в річницю трагічного бою, була випущена ювілейна монета, присвячена героям Крут.

На честь героїв Крут названі: вулиця і алея в Києві, вулиця у Львові, вулиця в Хмельницькому.

1 квітня 2008 року загальноосвітній школі в смт. Нижанковичі Старосамбірського району Львівської області було присвоєно ім'я Григорія Піпського.

Григорій Піпський в соціальних мережах.

У соціальних мережах "Однокласники", Facebook, "Вконтакте" спільнот Григорія Піпського не знайдено.

У Youtube за запитом "Григорій Піпський" - 0 відповідей:

Григорій Піпський на Youtube

Документальний фільм: "Герої України. Крути. Перша Незалежність"

Як часто користувачі Яндекса з України шукають інформацію про бій під Крутами?

Для аналізу популярності запиту "бій під Крутами" використовується сервіс пошукової системи Яндекс wordstat.yandex, виходячи з якого можна зробити висновок, що за станом на 1 лютого 2016 р. кількість запитів за місяць склала 6 976, що видно на скрині.

За період з кінця 2014 р. найбільшу кількість запитів "бій під Крутами" зареєстровано в січні 2015 р. - 12 167 запитів за місяць.