Биков Леонід Федорович

Леонід Биков – актор, улюбленець мільйонів, який так і не отримав гідного офіційного визнання

Биков Леонід Федорович народився 12 грудня 1928 року на території сучасної Донецької області, загинув в аварії в Київській області 11 квітня 1979 року. Відомий актор, режисер і автор сценаріїв, заслужений артист УРСР, заслужений артист РРФСР, народний артист УРСР.

З плеяди акторів радянського часу одним з найулюбленіших глядачами незалежно від їх віку є Леонід Биков. Після втілених на екрані на диво сильних образів актор став улюбленцем публіки, а одна тільки згадка його прізвища викликає у будь-кого з жителів держав пострадянського простору посмішку.

Військова тематика, яка часто зустрічається у фільмах з Биковим, незмінно знаходила відгук у серцях глядачів. У своїх картинах він оспівував подвиг солдатів, які наближали заповітний День Перемоги, але залишилися невідомими широкому загалу. У знаменитій картині «В бой идут одни старики» режисер Биков розповів реальні історії солдат, своїх знайомих або близьких людей.

Для багатьох сучасників Биков є символом старого і доброго радянського кінематографа. Акторська гра Бикова не тільки отримувала захоплені відгуки кінокритиків, а й надовго залишалася в серцях звичайних глядачів. Навіть у 21-му столітті, коли є нескінченно далекими часи, показані в картинах, і самого Бикова давно немає в живих, глядачі із задоволенням і ностальгією дивляться його кінострічки.

Героїчних персонажів у своїй грі актор втілював на диво правдоподібно. За талант актора дуже любили військовослужбовці. Спроби самого Бикова стати льотчиком були безуспішними, але на екрані героїзм рядових солдатів і справжніх офіцерів він передавав незабутньо. На знак подяки одна військова частина навіть присвоїла акторові звання сержанта, його візити до військових проходили з аншлагами.

Глядачам, які знають Бикова за ролями в кіно і театрі, актор запам'ятався людиною харизматичною. Різнопланові образи, втілені Биковим, відрізнялися між собою. Однак у всіх випадках безпомилково визначався вплив на образ особистості актора, його м'якого гумору і дивовижної чутливості. Навіть в комедійних персонажах відчувався ліризм натури Бикова.

Слід, залишений актором в історії, міститься в його ролях і фільмах, які він режисирував, готував як сценарист. Навіть зараз бути схожими на нехитрих ліричних і героїчних персонажів кінофільмів прагнуть багато молодих хлопців. Фрази з ролей актора стали крилатими, а нові покоління все так же виростають на фільмах за участю Леоніда Федоровича Бикова.

Заслуги Леоніда Бикова перед Україною.

Народжений в родині простих трудівників, Биков для багатьох людей, які жили в радянські часи, став символом цілого напряму в мистецтві кінематографу. Його роботи можна впізнати по загальному настрою кінострічки. Тільки Биков міг надати кінокартині щирості, яка просто не передбачала можливості залишитися байдужим до фільму.

1. На екрані Биков створив образ героя, який з загальноприйнятими канонами різко дисонував. Замість хрестоматійної радянської людини без страху і докору, якоу малювала пропаганда, актор постав перед глядачами як герой щирий, глибоко душевний. Виявилося, що така людина, представник народу і носій істинної правди, полюбилася глядачам, стала для них рідною.

З екрану в образі звичайної людини Биков з глядачами спілкувався, ділився своїми переживаннями, бідами і щастям. Задовго до присвоєння високих звань владою актор завоював серця публіки. Пересічна зовнішність тільки ріднила Бикова зі звичайними радянськими громадянами, які на дивовижну гру відповідали лицедію своєю любов'ю.

2. На противагу всюдисущому офіціозу і помпезності, властивим післявоєнному часу, Биков оспівував своїми ролями, роботами сценариста і режисера простих бійців. Він показував, що у воєнний час звичайні люди, які захищають свою країну, практично щодня здійснюють подвиги.

Причину вибору тематики і сюжету знаменитої картини «В бой идут одни старики» Биков в розмовах з колегами пояснював легко. Він стверджував, що фільм є для нього способом «освідчитися в коханні «жовторотикам». Дійсно, героями фільмів Бикова-режисера є нерідко недосвідчені, але незмінно щирі солдати, готові без вагань віддати свої життя.

Тим часом прототипами героїв фільму були люди, відмічені після війни багатьма нагородами. Образ лейтенанта Титаренко (Маестро) був списаний з Віталія Попкова, двічі героя Радянського Союзу, якому в Москві навіть встановлено пам'ятник-бюст.

Віталій Попков

3. Фільми Бикова показують героїв війни як звичайних людей. Якщо в офіційних зведеннях військового часу містилася констатація фактів, переліки з цифрами і статистикою, то в кінофільмах режисера безліч невідомих героїв було показано з людського боку, не як воїнів.

Дуже багато людей, які ставали прототипами для героїв Бикова, на момент демонстрації кінокартин вже не могли оцінити правдивість відтвореного образу. Завдяки увазі режисера історії дійсно народних героїв – співучих і залюбливих людей – дізналися мільйони глядачів.

4. Створені на екрані образи в рекордно короткий час зробили Бикова моральним авторитетом для суспільства. Його чесність і ліричність цілком очікувано сподобалися глядачам настільки, що актор став для населення незаперечним еталоном моральності.

Аксіомою в радянські часи стало те, що причетність Бикова до зйомок була гарантією успішності кінокартини. Режисерські і акторські роботи ставили рекорди за касовими зборами, після декількох повторних переглядів глядачі знали всі діалоги з фільму напам'ять, але можливості переглянути фільм ще раз не упускали.

5. Незважаючи на успіх у глядачів, влада намагалася обмежити кількість появ Бикова на екрані. Дуже важко переносив актор те, що всі важливі для кінематографа питання вирішуються після узгодження з партійним керівництвом, компетенція якого в кіномистецтві в кращому випадку викликала сумніви.

Цікаво, що можливість знімати кінострічку «В бой идут одни старики» режисер отримав не без зусиль. Після ознайомлення зі сценарієм партійна номенклатура відмовила в постановці, оскільки вважала «героїв недостатньо героїчними». Після отримання дозволу свою «співочу ескадрилью» Биков склав з акторів, які на момент зйомок не були задіяні в інших кінострічках.

Потім, коли успіх кінокартини став очевидним, режисерові негайно присвоїли звання народного артиста. Проте в подальшому неодноразово влада нагадувала Бикову про те, що присвоєні звання заслуженого і народного зобов'язують до певної лінії поведінки. Артиста керівництво намагалося поставити в певні рамки, що творчій людині пережити було непросто.

6. Биков виступав з різкою критикою державного регулювання мистецтва. Через наявність жорсткого контролю над роботою творчих людей світ не побачив безліч геніальних творів.

Тісно дружили Леонід Биков та Іван Миколайчук. У кінематографі долі двох акторів і режисерів були однаковими між собою. Двоє мали вражаючі таланти і не встигли за все життя реалізувати творчий потенціал. Для двох друзів життя завершилося обірваною мелодією, коли вони були сповнені режисерських планів.

Часто в інтерв'ю актори, режисери та інші причетні до кінематографу люди розповідають, що про свободу творчості могли тільки мріяти. Обов'язковою умовою для картин, що випускалися, була наявність «правильної» ідеологічної складової, художня цінність фільму перебувала в списку пріоритетів на другорядних позиціях.

Безсумнівно, для кінематографа Леонід Биков був людиною знаковою. На згадку про актора його друзі і товариші по цеху випустили фільм «...которого любили все». Назва кінострічки відповідає дійсності, але і без заздрісників життя талановитого митця не обійшлося. Після його смерті почали ходити чутки про самогубство, проблеми в родині та інші небилиці, через які рідні Бикова довгий час відмовлялися спілкуватися з пресою.

Добре пам'ятають талановитого актора і режисера не тільки жителі держав пострадянського простору. Створені ним на екрані образи викликали сильні емоції у людей з різних країн, незалежно від їх віку, рівня достатку або положення в суспільстві. Незмінна популярність фільмів Бикова протягом багатьох десятиліть доводить, що у актора був дійсно народний талант.

Легко можна сформулювати і секрет успіху Бикова. Насправді він намагався робити кіно про людей і для людей. Свою першу роль в кіно він зіграв більш ніж 60 років тому, вже більше 40 років на екранах великих і маленьких демонструється фільм «В бой идут одни старики», який приніс Бикову заслужену славу. Режисерові вдалося зняти один з найкращих фільмів про війну, який став одним з діамантів в кінематографі радянського часу.

Цікаве про Леоніда Бикова:

народився Леонід Биков 12 грудня 1928 року в невеликому селі Знамянське Слов'янського району Донецької області. Життя майбутньому актору дали Федір Іванович і Зінаїда Панкратівна Бикови. Крім сина, в сім'ї була ще донька Луїза, чоловік якої, за дивним збігом обставин, також загинув в автокатастрофі;

Луїза і Леонід Бикови

з самого дитинства Леонід Федорович був дитиною веселою і тямущою, але в ранні роки навіть не думав пов'язувати своє доросле життя з кінематографом. У дитини були інші плани на майбутнє. Під впливом переглянутих кінострічок про героїчних льотчиків хлопчик марив небом, як і багато підлітків на той час. Першою сходинкою на шляху до реалізації мрії Биков бачив вступ до льотного училища;

на початку війни сім'я була евакуйована до Барнаула, де Биков спробував обдурити воєнкома. Приписавши собі кілька років, у 1943 році він прийшов до військкомату і попросився на курси льотчиків. Зріст 163 сантиметри і типове для хлопчиська-підлітка обличчя не дозволили майбутньому актору домогтися бажаного. Воєнком тільки сказав Бикову, що на фронт тому ще рано, спочатку було б непогано просто закінчити школу;

вдруге спробував зробити авіацію своєю професією майбутній актор у 1945 році. У Ленінграді він записався у 2-гу спецшколу льотчиків. Однак через короткий час після зарахування хлопця до лав майбутніх учнів-пілотів закінчилася війна, тому льотну школу просто розформували. Биков встиг провчитися лише місяць. Після цих подій він вирішує більше не намагатися стати авіатором, але про мрію не забуває;

в цей час Биков вирішує податися в артисти. Однак і на акторському терені спочатку молодій людині довелося зіткнутися з труднощами. Спроба вступити в акторську школу в Києві у 1946 році завершується повним фіаско;

після провалу на вступних іспитах засмученому Бикову належало повернутися до рідної домівки. Усвідомлюючи, що в рідному селищі, швидше за все, доведеться зіткнутися з глузуванням однолітків, хлопець їде в Харків, де повторює спробу почати навчання акторської майстерності.

Несподівано, в тому числі і для самого актора, спроба увінчалася успіхом. Незабаром після здачі іспитів він був зарахований на 1-й курс Харківського театрального інституту. З цього успіху починається низка везінь у долі актора;

незабаром після початку навчання педагоги Бикову довіряють грати роль Павки Корчагіна. Спектакль ставився на сцені Харківського державного академічного театру імені Шевченка. Роль на головній сцені великого міста для студента-першокурсника була справжнім успіхом;

після закінчення навчання в інституті, у 1951 році, Биков прийнятий в трупу Харківського академічного театру, на сцені якого грав протягом наступних 9 років;

паралельно з грою в театрі молодий актор починає зйомки в кіно. У 1952 році він зіграв свою першу роль. Майбутня зірка радянського кінематографа, Биков починав своє сходження до вершини слави з епізодичної ролі. Він зіграв звичайного сільського хлопця на ім'я Сашко у фільмі Віктора Івченка та Ісаака Шмарука «Судьба Марини»;

на подив багатьох, знята картина виявилася досить успішною в прокаті. Початківець-актор, який зіграв епізодичну роль, добре запам'ятався не тільки глядачам, але і кінорежисерам. Наступні пропозиції ролей не змусили на себе довго чекати;

Олександр Івановський і Надія Кошевєрова у 1954 році запропонували Бикову зіграти роль Петі Мокіна в картині «Укротительница тигров». У радянських глядачів фільм мав дійсно великий успіх. Після виходу кінострічки на екрани ім'я Леоніда Бикова стало відоме практично всім радянським громадянам;

цікаво, що зйомками тільки в «Укротительнице тигров» робота актора на той час не обмежується. Паралельно він знімається в картині «Максим Перепелиця» на студії «Ленфільм». Друга кінострічка виявилася не такою успішною, як «Укротительница тигров», але для актора саме виконання ролі Максима Перепелиці стало тією роботою, яка відкрила двері у великий кінематограф. Створений на екрані образ допоміг Бикову завоювати любов радянської публіки;

після зйомок в зазначених фільмах Биков продовжує активно втілювати на екрані образи інших персонажів. Правда, досить часто ролі були схожими одна на одну. По суті, він грав тих же Максимів Перепелиць, тільки в меншому масштабі. Така ситуація актора не влаштовувала, він прагнув до творчого зростання. Знайомим Биков розповідав, що не збирається до нескінченності експлуатувати один вдалий образ, тому по можливості вибирав для себе ролі різнопланові;

у 1961 році глядачам була представлена ​​кінострічка «Алешкина любовь». Кінокритики стверджують, що саме в цьому фільмі Биков зіграв одну зі своїх найкращих ролей. Протягом наступних трьох років актор знімається в фільмах «На семи ветрах», «Осторожно, бабушка!», а також «Когда разводят мости». Меншою популярністю у публіки користувалися картини цього часу «Горизонт», «Большой фитиль» і «Зайчик»;

у цей же час Биков освоює режисерську спеціальність. Разом з родиною у 1960 році він переїжджає до Ленінграда, де йому пообіцяли дати можливість розвиватися в амплуа режисера. У співавторстві з Гербертом Раппапортом у 1961 році Биков знімає короткометражний фільм «Как веревочке не виться…»;

перша режисерська робота практично повністю проходить повз увагу глядачів і кінокритиків, але відсутність аншлагів не бентежить Бикова. У 1963 році він знімає сумну і саркастичну комедію «Зайчик», в якій сам і виконує головну роль. Критики не оцінили цю роботу Бикова, та й режисер розумів, що кінокартина далека від ідеалу;

протягом усього цього часу Бикова не покидає давня мрія. Він хоче розповісти про героїзм, який проявляли радянські льотчики в роки Другої світової війни. Любов до неба і авіатораів жила в свідомості актора і режисера з самого дитинства і ніколи його не покидала.

Кращий друг Бикова Віктор Щедронов, на відміну від самого режисера, зміг закінчити навчання в льотному училищі, після чого був відправлений на фронт і 11 квітня 1945 загинув у Чехословаччині. Рівно через 20 років після цієї події режисер починає роботу над сценарієм кращої своєї картини, яка до того ж стала улюбленим фільмом про війну для радянських глядачів. При підготовці сценарію фільму «В бой идут одни старики» загиблого друга Биков втілює в ролі Смуглянки, навіть прізвище персонажа залишає незмінним – лейтенант Щедронов;

над сценарієм безсмертної кінокартини, крім Леоніда Бикова, працювали також сценаристи Євген Онопрієнко та Олександр Сацький. Після завершення роботи над сценарієм виникла проблема – ставити картину партійне керівництво не дозволяло. Чиновники і КДБ не давали дозволу, запевняючи, що фільм є «недостатньо героїчним»;

прагнучи довести, що сюжет фільму гідний постановки, Леонід Биков починає «обкатку» сценарію зі сцени. Він читає уривки з майбутнього фільму перед слухачами в різних радянських містах. Виступи відбуваються з незмінним успіхом, слухачам дуже подобається сюжет;

для керівників радянської кіноіндустрії того часу успіх «обкатки» став досить сильним аргументом. Зрозумівши, що сценаристи дійсно вибрали правильний формат і зміст майбутнього фільму, партійна номенклатура дає дозвіл. Зйомки почалися у 1972 році. Через 2 роки кінокартина вийшла на екрани. Уже багато десятиліть фільм «В бой идут одни старики» залишається однією з найулюбленіших кінострічок військової тематики. На Всесоюзному кінофестивалі, що пройшов у 1974 році в Баку, фільм і режисер отримали нагороди, ще одним нагородженим фільмом стала «Калина красная» Василя Шукшина;

тріумф картини в кінотеатрах привертав увагу суспільства до талановитого режисера. Невдовзі після успіху фільму режисер отримує звання народного артиста України. Заслуженим артистом РРФСР Биков став ще у 1965 році. В обох випадках нагородження пояснюється виключно талантом і популярністю у народу;

через рік після прем'єри «В бой идут одни старики» до теми війни Биков повертається повторно. Цього разу він починає зйомку фільму «Ати-бати, шли солдати» за сценарієм Бориса Васильєва та Кирила Раппопорта. Одну з ролей першого плану зіграв сам Биков, для нього цей фільм став 22-ю за рахунком картиною.

Примітно, що спочатку режисер не планував сам зніматися у фільмі. У процесі підбору акторського складу знімальна група перепробувала чимало претендентів на роль єфрейтора Святкіна, але жоден з кандидатів не підійшов. Тоді колеги порадили режисерові зіграти цю роль самому. Зараз вже очевидно, що навряд чи хтось інший зміг би втілити цей образ на екрані краще, ніж сам Биков;

фільм «Ати-бати, шли солдати» знімався в зимовий час біля Загорська. Знімальний процес був досить складним, від морозів на вулиці сильно страждали як люди, так і техніка. Надалі виявилося, що через складні умови велика частина відібраного матеріалу непридатна для монтажу через зіпсовану плівку;

після півторамісячних зйомок в важких умовах, коли Биков дбав про всіх членів групи, крім себе, режисер опинився в лікарні з другим інфарктом, де провів близько місяця;

під час офіційного прийому фільму «Ати-бати, шли солдати» в прокат виник ще один конфуз. В принципі, в сюжеті картини були відсутні будь-які крамольні ідеї або політика. Проте початок демонстрації кінострічки було непростим.

На допрем'єрному показі був чиновник з Держкіно. Присутні були сильно здивовані, коли під час демонстрації перших кадрів фільму він раптом захропів і спав до кінця картини. Після сну він почав задавати абсурдні питання – чому назва серйозного фільму на дитячу лічилку схожа. Знімальна група, яка була присутня в залі, заперечила проти зауважень чиновника і відстояла вихід фільму на екрани.

Героїчна праця причетних до створення фільму людей виявилася не марною, що стало зрозумілим відразу ж після початку його демонстрації в кінотеатрах. Покази стали черговим тріумфом Леоніда Бикова як актора і режисера. За створення цієї кінокартини Биков удостоєний Державної премії УРСР;

офіційна біографія режисера малює звичайну картину успішної людини, яка знімає улюблені публікою фільми. Як і в більшості подібних випадків, офіціоз упускає багато важливих деталей. Биков, як і будь-яка інша людина на його місці, радів отриманим нагородам, але душа його при цьому була неспокійною.

Сильно хвилювали режисера окремі моменти в устрої держави того часу. Він переживав з приводу повсюдного підлабузництва, лестощів і корупції. Наявність цих громадських пороків не давала художнику працювати з максимальною віддачею. Биков нерідко виступав з критикою цих хвороб суспільства;

в першу чергу Биков цінував у людях «справжність», фальш і лицемірство не міг терпіти. Кіногерої Бикова навіть зараз, як і раніше, притягують глядача своєю душевною чистотою, їх внутрішній світ не зіпсований, а ставлення до життя на диво світле. Такий характер персонажів, відтворених актором на екрані, не можна назвати випадковістю, адже Биков у всіх випадках грав фактично сам себе;

бикову партійне керівництво не дозволило працювати над фільмом «Не стреляйте в белых лебедей», що для нього стало великим потрясінням. Режисер дуже хотів докласти зусиль до створення цієї картини, сюжет її і персонажі близькі Бикову за духом;

до КПРС Биков за своє життя так і не вступив, хоча його туди досить наполегливо запрошували. У приватних розмовах режисер розповідав, що йому огидно дивитися, як колеги по кіношному цеху вислужуються перед різного роду начальством, принижуються в прагненні виторгувати для себе якісь пільги, поїздки за кордон, квартири. Заради привілеїв творчі люди буквально втоптували один одного в бруд, на що Биков дивився з нерозумінням;

все життя Леонід Биков прожив з однією жінкою – Тамарою Костянтинівною Биковою (в дівоцтві Кравченко). У 1956 році у подружжя народився син Олександр (Лесь), який проживає в Канаді. У 1958 році народилася дочка Мар'яна;

після зйомок двох успішних картин на військову тематику режисер вирішує відійти від неї і показати радянському глядачеві картину про інопланетян. У 1978 році він починає роботу над сатиричною картиною під назвою «Пришелец». Зйомки проходили в складних умовах, уже звично чиновники вставляли палиці в колеса, чіплялися до ідеології та інших моментів майбутньої картини. Завершити роботу над фільмом режисер так і не зумів;

у віці майже 50 років Леонід Биков трагічно загинув в автокатастрофі. Аварія сталася на трасі Мінськ – Київ неподалік від населеного пункту Димер 11 квітня 1979 року приблизно о 16 годині 30 хвилин. На своєму автомобілі Биков повертався з дачі у Страхоліссі Чорнобильського району, куди їздив, щоб перевірити, чи не затопило будиночок дощами і талою водою.

Попереду режисера зі швидкістю близько 20 кілометрів на годину по трасі рухався трактор «Білорусь», який Биков вирішив об'їхати. Однак в процесі обгону на зустрічній смузі виявилася вантажівка (ГАЗ-53). Для уникнення лобового зіткнення режисер вивернув кермо в сторону, після чого на повній швидкості врізався у вантажівку. Водій вантажівки в подіях, що швидко розвивалися, навіть толком збагнути нічого встиг, в результаті ГАЗ-53 протягнув «Волгу» режисера вперед перед собою ще на десяток метрів.

Місце аварії в якій загинув Леонід Биков

Очевидці аварії (пасажири вантажівки) в інтерв'ю 2002 року розповіли, що погода в день катастрофи була складна для водіння – похмуро, накрапав дощ, квітнева траса була слизькою. Через це спроби Бикова загальмувати виявилися безуспішними, на трасі залишився довгий гальмівний слід.

Водій УАЗ-469, який рухався по трасі слідом за вантажівкою, Іван Красій, в інтерв'ю виданню «Факти» розповів, що їхав по трасі режисер зі швидкістю 80-90 кілометрів на годину. Ще чоловік помітив, що на автомобілі Бикова була «лиса гума», що, можливо, і зіграло вирішальну роль;

псля смерті режисера громадськість почала активно обговорювати різні версії, що пояснюють подію. Говорили про самогубство, підлаштовану спецслужбами катастрофу, інфаркт, який стався у Бикова і завадив йому впоратися з керуванням автомобілем. На користь версії про самогубство, на думку деяких спостерігачів, свідчить лист, написаний Биковим своїм друзям;

за 3 роки перед смертю, після перенесеного інфаркту, Биков написав листа з проханнями про проведення його похорону. Адресовано лист Миколі Мащенку та Івану Миколайчуку. Биков просив церемонію прощання на студії не проводити, на похоронах обійтися без музики і промов. Єдиною піснею, яку вважав доречною на своїх похоронах Биков, була «Смуглянка» у виконанні його акторської «ескадрильї».

У пресі повідомлення про цей лист почали з'являтися тільки після смерті режисера, хоча написаний він був раніше. Насправді здоров'я Бикова численні зйомки і недосконалість навколишнього буття підірвали, як і у випадку Івана Миколайчука. Під час зйомок фільму «В бой идут одни старики» Биков відчував себе погано, потім лікарі повідомили, що він на ногах переніс мікроінфаркт. Дочка Бикова Мар'яна повідомила, що серце у режисера боліло і за місяць до катастрофи, довелося навіть викликати невідкладну допомогу.

Біографія Леоніда Бикова:

середню школу №6 Биков закінчив у Краматорську, після чого на час війни сім'я була евакуйована до Барнаула;

у 1946 році вступив до Харківського театрального інституту, після закінчення якого з 1951 до 1960 року працював у Харківському державному академічному українському театрі імені Шевченка;

у 1952 році Биков зіграв роль у фільмі «Судьба Марини»;

з 1960 по 1968 рік – актор і режисер на кіностудії «Ленфільм»;

з 1969 і до кінця життя Биков працював на київській кіностудії ім. Довженка;

11 квітня 1979 року актор і режисер гине в автокатастрофі, похований в Києві на Байковому кладовищі.

Могила Леоніда Бикова

Увічнення пам'яті Леоніда Бикова:

у 1982 році режисером Леонідом Осикою на кіностудії ім. Довженка знято фільм «...которого любили все», присвячений Бикову;

у 1994 році одній з малих планет Міжнародним астрономічним союзом присвоєно ім'я Леоніда Бикова;

у 2002 році в Краматорську встановлено бронзовий бюст актора. Автор пам'ятника – скульптор Сергій Гонтар;

на честь Бикова названі вулиці в Краматорську, Кургані і бульвар в Києві;

на місці загибелі Бикова встановлено пам'ятний знак. Очевидці аварії запевняють, що знак встановлено на відстані близько 400 метрів від місця події;

пам'ятник військовим льотчикам, встановлений в Києві неподалік від алеї Слави, зображує Леоніда Бикова в образі Маестро з фільму «В бой идут одни старики».

панно на честь Бикова намальовано на одному з будинків Харкова;

на будинку в Харкові, де з 1951 по 1960 рік проживав Биков, встановлено меморіальну дошку.

Леонід Биков в соціальних мережах.

У соціальних мережах «Однокласники», Facebook, «Вконтакте» знайдено групи шанувальників таланту українського артиста:

У «Вконтакте» є групи поціновувачів таланту Леоніда Бикова:

сторінка у Facebook www.facebook.com/pages/Быков-Леонид-Фёдорович/103678443057520

В Youtube за запитом «Леонід Биков» – 19 800 відповідей:

Пам'яті Леоніда Бикова присвячений сайт www.leonid-bykov.ru

Як часто користувачі Яндекса з України шукають інформацію про Леоніда Бикова?

Для аналізу популярності запиту «Леонід Биков» використовується сервіс пошукової системи Яндекс wordstat.yandex, виходячи з якого, можна зробити висновок, що за станом на 13 липня 2016 року кількість запитів за місяць склала 18 018, що видно на скріні:

За період з кінця 2014 р. найбільшу кількість запитів «Леонід Биков» зареєстровано у травні 2016 року – 40 653 запита за місяць: